Блог

В останній день старого року я вирушив під вечір у ліс, щоб спокійно і в тиші відпочити та провести завершення цього дня і року у своїй рідній стихії – в лісі. Чесно кажучи, ще однією метою цього походу була необхідність заварити глінтвейн для сімейного святкового столу. За порадою дописувача в коментарі попередньої публікації, захотів спробувати заварити глінтвейн в емальованій кружці, проте, на жаль, я її ніяк не міг знайти вдома, хоча вона у мене десь є, з довгою ручкою, літрова. Щоб не гаяти часу, змушений був використовувати алюмінієвий котелок.

Погода вкінці дня зіпсувалася. Попри плюсову температуру (близько 2-3 вище нуля), дув досить сильний північно-західний вітер, в деяких випадках було дуже важко робити крок проти вітру. Я пробирався в гущавину молодого лісу, порослого чагарниками, малинами, ожиною, заростями осики і берези, сосни і глоду, щоб мати змогу розвести і підтримувати вогонь при такому вітрі у більш-менш спокійній глушині. По дорозі вдалося назбирати трохи обмерзлої, але цілої шипшини і зелені листя ожини для лісового чаю.

Обравши відповідне місце, в першу чергу розклав свій плащ-палатку проти вітру і прив’язав кінці до дерев, таким чином я захистився від основної тяги вітру. Розпаливши вогонь, спершу інтенсивно підкидав сухі гілки сосни, щоб утворився жар (щоб розкочегарити трісочницю). Коли жар був у достатній кількості, накидав вологі сухі гілки, які б утримували жар вогню, і не допускали виникнення самого вогню. Тоді поставив на трісочницю казанки і почав варити свої чудо-зілля: лісовий чай (плоди шипшини, листя ожини і свіжі голки сосни) і глінтвейн (вино, цукор, апельсин, імбир, кориця, гвоздика).

Поки вариво варилося, вирішив втілити в життя давню ностальгічну лампу-свічник. Я не ознайомлений із побутом інших етнічних груп, але будучи напів-гуцулом, я мав змогу у свій час ознайомитися із тим древнім побутом гуцулів, якого в той час ще не встиг знищити модерн новітніх технологій. Ось тільки два десятки років, як люди почали викидати на смітники реліктові речі древнього побуту, такі як старі керосинові лампи (до появи ліхтариків), ручні дерев’яні дрелі (до появи електро- та механічних дрелей), інструмент ручного свердління отворів (не знаю української назви, російською «бурав, буравчик»), ручні пили на всі випадки життя (до появи бензопил), в тому числі дерев’яні лучкові пили тощо. А перед тим, як відкрився шлях у Європу на заробітки чи почався ажіотаж з вирубкою лісів, люди в горах жили по-простому, власне, незаможно. Тому ручний, давній інструмент використовувався і копіювався в побуті до останніх часів. Колись, як Бог дасть дочекати, я спробую відтворити той інструментарій, який я застав і з яким був у свій час ознайомленим.

А поки що, тим паче, сьогодні, я, будучи під пресом святкової новорічної атмосфери, вирішив відтворити із спогадів гуцульську лампу-свічник. Це дуже проста конструкція побутового такого собі каганця, який широко використовувався у побуті гуцулів до недавнього часу. Моя покійна бабця часто брала мене, зовсім малого, з собою в гості в інші села до родичів. Так як у горах «інше село» могло бути на протилежному боці гори, а то й на наступній горі, йти доводилось довго… важко… страшно. Пам’ятаю епізоди, коли ми з бабусею поверталися через гору із сусіднього села, завжди була уже темна ніч, а пробиратися доводилося вузькою стежиною через черги лісів і полів, чагарників і гірських, повних нанесених повенями каміннями, потоків. Не маючи на той час ліхтарика люди, йдучи з гостей, брали з собою такий свічник, зроблений нашвидкуруч: бралася звичайна півлітрова скляна банка, до її горловини прикріплювався алюмінієвий дріт із двома петлями по боках, в банку написали будь-що, що могло зробити стійку масу для утримування свічки (пшениця, овес, глина, пісок тощо), насипалося все на рівні половини або трохи менше – головне, щоб суміш утримувала свічку у фіксованому положенні. До петель прив’язувався шнурок і все, свічник готовий. Запалювалася свічка і можна було вирушати у далеку важку дорогу. Слід сказати, що освітлення таке собі, але принаймні цей свічник допомагав побачити те, що під ногами і на що стаєш: чи це камінь, чи корінь дерева чи змія. Як страшний сон пам’ятаю декілька випадків, коли мали місце основні недоліки цього свічника, а саме: незахищеність від сильного вітру і дощу. Ще від вітру не так проблематично, коли є пачка сірників, проблема коли ти на-півдорозі, а сірники уже закінчились. А от у дощ – це катастрофа. Ви уявити не можете, як складно пробиратися гірськими лісами у повну ніч, затягнуту хмарами, промокнувши до нитки під дощем, а видимість складає рівно нуль! Це ти просто йдеш не знаєш куди, кожен крок нащупуєш ногою і махаєш по сторонах руками, щоб орієнтуватися по деревах, кущах, в якій ти місцевості і чи ця місцевість відповідає потрібному напрямку дороги. Повністю сліпий, але мусиш іти. Часто бувало, що виходили хто-зна куди, блукали, пробували повертатися, відшукувати втрачену стежину чи напрямок, деколи годинний шлях проходили половину ночі. Ну, а гуцульський норов не дозволяв залишатися ночувати у гостях чи переживати за нічну мандрівку: прорвемся!.. Такі умови, скажу чесно, сильно загартовують, дають можливість побороти дитячі страхи, кріплять силу волі,  збагачують досвід і навички виживання.

Отже, скрутив я собі такий свічник і запалив свічку – вийшла справді ностальгічна репліка давнього бабусиного свічника. Поки сидів біля вогню, цей свічник реально надав якогось відчуття освітленості і тепла, хоч світла енергія його мінімальна, проте психологічно свічник добряче підбадьорював з відчуттям освітлення. Хоча згодом, коли вже потемніло і я повертався з лісу, пробираючись тими ж зарослями і чагарниками (що і нагадало мені моменти нічних походів у дитинстві), цей свічник показав, на що він здатний, я йшов впевнено, бо бачив під ногами всі перешкоди, як от повалені дерева, гілля, зарості ожинника. Вітер його декілька разів задував, але тримаючи в руці запальничку, я швидко повертав вогонь у стрій. Для ночівлі такий свічник, звісно ж, не підійде, адже зовсім інша справа - керосинова лампа, яка і горить набагато довше і має захисну скляну колбу від вітру і дощу, але я хочу, щоб люди пам’ятали і знали про цей гуцульський свічник і що таким засобом освітлення колись люди користувалися, тому зробив репродукцію, щоб мати пам’ятку і щоб деколи використовувати для кількагодинних виходів на природу. 

Глінтвейн вийшов чудовим, лісовий чай зігрівав, я перекусив печеною картоплею і сарделькою, відновив на час вечері полум’я вогню після запікання картоплі, закурив, посидів, насолоджуючись моментом, склав спорядження у рюкзак і вирушив додому. По дорозі, наскільки вдавалося присвітити свічником поверхню снігу, помітив цікаву річ – буквально гарячі сліди зайця і лисиці, метрів 30 від місця мого привалу. Вони пробігали повз мене, але мене чи не бачили (плащ-палатка мене приховала) чи не відчували небезпеки  - але так буває завжди до і після сезону полювання – ще позавчора я ходив у ліс закривати сезон – і тільки один несвіжий слід лиса, а сьогодні прямо базарний день, все нові і досить свіжі сліди я зустрічав протягом усієї своєї дороги додому. Звірі певно уже знають, коли можна розгулювати по лісах і полях вільно, а коли сидіти «по норах»))

Щасливого вам нового року!