Блог

Це був мій перший вихід на природу за останній місяць. Традиційно, в районі жовтня щороку мене ловить перший в сезоні вірус чи що, короче – бронхітний період, наступний ловить уже в районі весни: квітень-травень. Погода була виключно листопадовою… Відносно холодно, мряка, час-від-часу моросить дощик, небо затягнуте густими сірими хмарами… Взагалі, помітив, цього року сезон і клімат досить вдало поєдналися із календарними місяцями. Літо було літом, вересень – вереснем, у жовтні все жовтіло, а у листопаді почали опадати масово листя. Раніше у вересні були приморозки, а опадів не було місяцями і вже до жовтня дерева скидали листя, трави жовтіли і сохли ще у серпні.

Пройшовся річковою долиною, вздовж ріки в надії зустріти перелітних північних качок – ані сліду. Минулого року вони масово мігрували з середини жовтня до початку листопада, файні були, жирні. Їх навіть не треба було патрати від пір’я – просто зробити розріз біля шиї і як шкурку зайця – потягнути вниз і шкурка легко знімалася сама, ніби мішок з пухом і пір’ям, адже під шкірою був шар жиру, який не був сильно прикріпленим до м’яса.

Тепер я у невіданні – чи качка уже перелетіла чи її ще очікувати… Є надія, адже, як я згадав вище, погода відрізнялася цього року від минулорічної, було відносно тепліше, мабуть качка ще не починала мігрувати.

Проходячи усіма доступними місцями, по дорозі знаходив і збирав уже стиглі ягоди шипшини для поповнення зимових запасів, опісля я вирішив зробити привал неподалік стихійного сміттєзвалища. Взагалі-то смітники на природі – це як гриби у лісі, їх всюди повно, у кожних заростях кущів, в ярах, потоках, вздовж берегів ріки… Колись такого не було, був порядок, районна влада часто навідувалась в села і околиці для контролю за агро-посівами та екологічною ситуацією, до слова, в боротьбі з борщівником і та іншими інвазивними рослинами чи тваринами. Тепер, коли українці стали незалежними, вільними робити безпорядок кругом себе, почали масово гадити всюди, на своїй рідній і вільній землі, де ступає їхня нога, навіть в таких ділянках, що, здається, тільки собака може туди пролізти. Тепер представники влади приїжджають в село тільки за декілька днів до виборів і тільки суто в сільську раду чи клуб – околиці, екологія їх уже 6 років не цікавить, а поля усі передалися приватним агрокомпаніям. Ще до 2014 року на районному рівні велася боротьба з борщівником – тепер усе щороку заростає цією небезпечною рослиною. Весною я писав і публікував селфі, як я пробиваюся густими заростями борщівника, який на той час року досягав пояса. Влітку рибалка уже недоступна – борщівник у цей час сягає вже розмірів людини і вище, пробиратися навіть з мечете неможливо. На осінь він втрачає листя, залишаються лише високі сухі стебла товщиною до 10 см., тоді уже можна ходити по берегах річок. За декілька років додалося зростання популяції золотарника, інвазивний вид рослин, який також щороку все більше захоплює території околиць сіл. Я ще цього року намагався їх вирізати, щоб не формувалося насіння для подальшого розповсюдження, але вичитав, що це не метод боротьби, як і викопування, тут потрібно мінімум виорювати і хімічне втручання, чим мала би займатися місцева влада, яка дорвалася до корита і пожирає місцевий бюджет зарплатами, преміями і відкатними схемами. Класика.

Досить про наболіле. Як це останнім часом часто буває, вирішив знайти позитивний момент від сміття. Цього разу я зміг для себе підібрати на смітнику імпровізовану трісочницю-пічку, крісло і столик. В якості трісочниці я знайшов частину ідеально збереженої глиняної труби – чи то частина димоходу чи для стоків, не знаю, але її форма абсолютно відповідала вимогам майбутньої печі. Діаметр близько 20 см дозволяв розвести і утримувати достатній вогонь, а згодом і жар, а широка верхня частина (близько 30-35 см) дозволяла вміщувати мої примітивні смаколики для приготування.

В цей вологий і мокрий період, коли тижнями не появляється сонце, а до висушливих морозів ще далеко, вся деревина наскрізь просочується вологою, що перешкоджає нормальному розведенню вогню. Для цього я використовую заготовлені цієї зими бруски соснових гілок – осмол. Для розведення одного вогнища достатньо 1 бруска осмолу ~5х10 см. Смолянистішу частину я зрізаю у вигляді тонких стружок в якості труту – він так же ефективно загоряється, як і пера кори берези (берест), решту бруска розколюю на тонкі колики, які легко підхоплюють вогонь із розпаленого труту і довго горять, висушуючи зверху накладені вологі дрова-тріски. Вздовж ріки дров не багато, все, що доступне – це тонкі стовбури кущів ліщини, глоду, терену і деколи верби, якщо росте неподалік. Після того, як пічка розкочегарилася, я помістив кружку-казанок від фляги для кип’ятіння води і приготування кави. І тут виявився ще один приємний позитивний момент – знайдена на смітнику трісочниця ніби створена для мого казанка – вигнута рукоятка зафіксувала кружку за стінку труби, а стінка внутрішньої частини труби діаметром ідеально підійшла для фіксації стінки кружки над вогнем – на сантиметр був би меншим діаметр труби і казанок перехилився б. Коли кава приготувалася, я зняв казанок з вогню, щоб остигав, - на той момент дрова вигоріли, залишивши після себе жар, який завдяки витяжці і конструкції пічки концентровано подавав тепло на верх, що дозволило вподальшому повністю приготуватися сосискам і грінкам. В якості спершу крісла, а потім стола мені послужило пластикове відро від будівельних сумішей. Думаю, якщо ніхто не викине цю трубу у річку, вона мені ще довго слугуватиме в якості ідеальної польової печі.

Перекусивши, випивши 50 г самогоночки (я не алкаш, щоб сам випивати, але в умовах холоду і сирості це дієвий засіб, щоб зігрітися і, зокрема, зігріти горло і бронхи, особливо після недуги), фактично, побомжувавши на смітниках, я вирушив назад, проходячи місця ймовірного перебування куропаток і поблизу ріки на випадок появи качки, але нічого, окрім одинокого яструба, який час-від-часу ганяв зграю дроздів, - я більше не зустрів.